Скала-Подільська (в давнину просто Скала або Скала над Збручем) - селище міського типу в Борщівському районі Тернопільськоїобласті. Розташована на правому березі річки Збруч, за 15 кілометрів від райцентру. Населення 4288 осіб (2007 р.). Перша писемна згадка датується1210 роком.
Зараз Скала - це тиха місцина на території Західного Поділля. Але впродовж століть вона відігравала важливу історичну роль, так як була розміщена на торговельному шляху, що вів із Криму через Кам’янець до Львова і Кракова. Наше місто в часи середньовіччя вважалося одним із стратегічних пунктів давнього Поділля і було рівнею тодішньому Кам’янцю. Бурхливо протікало життя скаличан і в наступні століття. Мовчазними свідками тих подій є історичні пам’ятки, які збереглися в селищі. Про них ми хочемо вам розповісти.
1. Королівська криниця
В ХІІІ ст. Скала і все Поділля перебували в складі могутньої Галицько-Волинської держави, яку твердою рукою об’єднав Данило Романович Галицький. Та тільки сформувалося князівство, як зі Сходу на Європу посунули монгольські племена. Впала Північно-Східна Русь, капітулював Київ, черга була за Галицько-Волинською державою. Щоб цього не сталося, Данило Галицький восени 1245 р. з дружиною вирушає в ставку хана Батия на річці Волга, щоб визнати себе васалом Золотої Орди.
У 1393 р. литовський князь Вітовт відібрав у Ф. Коріатовича Поділля і Скала з Кам’янцем (тобто Західне Поділля) були продані ним двоюрідному братові польському королю Владиславу ІІ Ягайлу за 20 тис. коп грошей. Останній номінально надає ці міста Спиткові з Мельштина воєводі Краківському. У 1399 р. у битві на Ворсклі з татарами, де загинув цвіт Литви та Русі, Спитко пропадає безвісти. Ягайло віддає Поділля своєму молодшому братові, порушникові спокою серед Гедиміновичів Свидригайлу. Цей правитель теж не протримався довго. ,
І взагалі, взаємини між Польщею і Литвою, між Ягайлом і Вітовтом й надалі були досить заплутаними, так як Вітовт хотів зберегти незалежність Великого Литовського князівства, але через зовнішні обставини (потреба в міцному союзникові Польщі) знову й знову йшов на зближення з Ягайлом. Поділля, в тому числі Скала, були ареною торгів між Литвою і Польщею. Тільки після смерті Вітовта наш край остаточно перейшов до складу Корони. Тут також вирішальну роль відіграв людський фактор. Князі Бучацькі, лідери пропольської шляхти на Поділлі, викликали до себе кам’янецького намісника Литви, який ще нічого не знав про смерть Вітовта, ув’язнили його і захопили замки Західного Поділля. Фактично відбулася окупація Польщею нашого краю. За таку «вірну службу» Михайло Бучацький отримав титул кам’янецького старости.
Попри природню захищеність і добру укріпленість замку, цей час ( кінець XV - початок XVI століть) був найтяжчим в історії Скали. Раз по раз фортеця і місто знищувалися до краю. Дійшло навіть до того, що Скала втратила магдебургію і перейшла до розряду сіл. Але в 1518 р. польський король Сигізмунд І Старий поновив Скалу в статусі міста та повернув магдебурзьке право а також надав право на щотижневі торги і ярмарок на свято Вознесіння Господнього.
Скала стала староством з підпорядкуванням Подільському воєводі, яке проіснувало до кінця XVIII ст. і було ліквідоване Австрійською імперією. І взагалі , XVI ст. - це час розквіту міста. Тут процвітає торгівля, ремесла, був навіть золотник. Власниками Скали і замку були в цей час Станіслав та Геронім Лянцкоронські.Так брати Бучацькі захопили Скалу собі у власність майже на все XVст. В складі Польського королівства Скала отримує магдебурзьке право (1445 р.), стає центром повіту Кам’янецького староства (1469 р.), а замок - важливою державною оборонною спорудою стратегічного значення. Адже за річкою Дністер вже знаходилася територія, де вільно кочували кримські татари і південні фортеці Кам’янець, Скала, Червоногород, Смотрич були свого роду кордоном, щитом Корони і всього християнського світу. В другій половині XV ст. напади татар, волох, турків не припиняються. Одним з найнищівніших був татарський наїзд 1494 р. Після значного пошкодження даних фортець сюди був направлений ревізор, який перевірив стан подільських замків. Збереглася люстрація даного ревізора. Її опублікував у 1895 р. Михайло Грушевський. Цей документ є найдавнішим детальний описом Скали і замку. Ось як коментує Грушевський слова ревізора: «В Скалі стіни не мають заборол, пообгнивали так, що вийти на них ревізор не міг, східці пообгнивали».
У 1672 р. за Бучацьким договором між Річчю Посполитою і Османською імперією Поділля (в тому числі Скала) переходить до складу Туреччини. Оборонні споруди замку були остаточно зруйновані, після чого замок уже не відбудовувався.
У XVIII ст. Поділля повертається в склад Речі Посполитої і в середині цього століття староста Скали Адам Тарло на місці напівзруйнованого фортечного житлового будинку почав будувати пишний барокового стилю двоповерховий палац. Вражаючими в ньому були і триповерхові підвали. Мабуть, тому по сьогодні в селищі живе легенда про підземні ходи до Кам’янця. Гроші на будівництво палацу слуги Тарла збирали з населення Скали і навколишніх сіл.
Будівництво відбувалося за священства греко-католицького пароха Келестина Костецького, який служив в Скалі з 1867 по 1885 роки. Він вважався досить впливовою людиною в усій Галичині, так як займав посаду радника Митрополичої Консисторії з відзнаками крилошанина. Далі він після Скали ніс духовну службу у Чернівцях. А в 1886 році у містечко прибув новий священик Олександр-Константин Левицький (1850-1910). Якраз за його служіння в 1902-1905-х роках місцеві художники брати Антон та Михайло Шурми іСемен Овадюк розписали фресками стіни та оздобили декоративним різьбленням Святомиколаївський храм.
В церкві Святого Миколая в травні 1896 року брав шлюб видатний український вчений таполітичний діяч Михайло Грушевський зі своєю дружиною Марією Вояковською. Так, це не легенда, а достовірна правда. Є декілька підтверджень цьому: 1) у газеті «Діло» за 1896 рік у рубриці «Дрібні вісті» було вміщено таку замітку: «Нині 26 мая відбуде ся в Скалі в домі тамошнього пароха о. Левицького вінчанє п. Мих. Грушевського, професора історії в університеті львівськім, з панною Марією Вояковською, учителькою зі Львова»; 2) в газеті «Новий час» за 1930 рік.
у статті Олеся Степового «Там, де Збруч річку проходили (Скала)...» є слова, що автор на власні очі бачив у церковних документах запис про дане вінчання; 3) в православній церкві Святого Георгія у Львові яку відвідував православний
Треба додати, що Марія Вояковська-Грушевська була рідною сестрою Олімпії-Кароліни Вояковської-Левицької, дружини о. Левицького. Отже, Грушевський і Левицький були одружені на рідних сестрах, тобто були шваграми. У 1889-1895-х роках Марія Вояковська вчителювала в нашому містечку, при цьому багато допомагала в культурно-освітній роботі о. Левицького.
5. Могила Олександра Левицького.
30 вересня 1910 року у львівській газеті «Діло» під рубрикою «Померли» з’явився коротенький некролог: «О. Олександер Левицький, парохСкали над Збручем, почтенний ассистент епископської консисторії помер вчера в Скалі в 60-му році житя. Похорон відбуде ся в неділю, дня 2. жовтня. Вічна йому пам'ять!»
Через 15 номерів «Діло» помістило життєпис покійного, автор якого підписався як «Учасник». Є версії, що тим учасником був Михайло Грушевський, котрий був присутній на похороні свого швагра о.Левицького. Як вже згадувалося, Левицький прибув у Скалу в 1886 р. На той час тут вже була збудована величава церква та існувала при церковному братстві перша самостійна читальня. Отець
Олександр розширив її, поповнив великою кількістю книг та зробив з неї філію «Просвіти». У економічному огляді Борщівського повіту за 1896 р. читаємо: «Просвітній рівень в Скалі ... є гідним похвали, найкраще свідчить число членів читальні - 240; такого числа членів немає ніяка інша читальня в Борщівському повіті, а може, і ніде немає.
Вона може величатися великими успіхами як на просвітньому, так і економічному полі...А це все є результатом трудів одного чоловіка - тамошнього пароха о. Левицького».
У 1908р. читальня (тобто філія) «Просвіти» в Скалі нараховувала 684 члени і була найбільшою в Галичині.
Читальня мала: просторий читальний дім, хор, аматорський драматичний гурток, оркестр, крамницю, позичкову касу. Головою «Просвіти» незмінно залишався о. Левицький до своєї смерті.
На плебанії, в будинку свого швагра любив бувати Михайло Грушевський. Тут вчений відпочивав від напруженої розумової праці і тілом, і душею. Існують місцеві легенди, що він полюбляв рубати дрова, або, як його дуже дратували місцеві ворони і Михайло Сергійович відправляв дівчину-служницю, щоб та розганяла набридливих птахів.
Так на протязі 1896 – 1910 років Грушевський з родиною дуже часто бували в гостях у пароха Левицького в Скалі, а сім’я отця бувала в нього у Львові.Похорон Олександра Левицького став справжньою народною маніфестацією.
