Чому ми такі байдужі до власної пам’яті?

(Роздуми на тему створення музею у Скалі…)

     Як відомо, ще з початку минулого 2012 року у нашому селищі існує музей імені Мирослава Скала-Старицького, є й директор - наш відомий краянин художник Євген Шпак, але всі ми знаємо, що насправді до повноцінного музею ще ой як далеко! Чому? Все знову ж впирається в фінанси, але, на мою думку, не тільки. Тут ще «допомагає» нашій матеріальній бідності убогість духовна: наша байдужість. Неодноразово мені доводилось чути серед наших односельчан фрази на кшталт «кому потрібен цей музей» або «краще б дали зарплату не директорові, а відкрили вакансію ще однієї прибиральниці». Сумно… Руки опускаються… Все переводиться в матеріальне, все оцінюється з висоти: кому це вигідно. І навіть не виникає думка, що Є.Шпак без власної вигоди хоче прислужитися нашому селищу, він, уродженець зовсім не Скали, хоче закласти «фундамент» пам’яті такого багатого на історію та знаменитих людей містечка… Адже багато навколишніх сіл та міст мають власну історію, збирають її по крупинках, щось пишуть, видають, а ми, нащадки тих, котрі вище всіх дооколичних нас. пунктів стояли в національній свідомості, не маємо, не знаємо, тай не хочемо особливо мати й знати нічого…

    А якихось 100 років все було інакше: Скала не мала рівних в своєму культурному, патріотичному, національному злеті. Зі спогадів Степана Паладійчука «Національно-політичне відродження Борщівщини (кін.ХІХ – поч.. ХХ ст.)»: «Товариство «Просвіта» у Львові засновувало в краю свої читальні. Перша читальня на Борщівщині постала в Скалі, заснована парохом Скали о.Олександром Левицьким, а  другу у 1890 р. заснував у Борщеві адвокат Михайло Дорундяк. О. Олександр Левицький зорганізував церковний хор, який 1890 р. перший раз заспівав у церкві під його орудою. Скалецький дяк вчив читальняний хор у Борщеві».

   Зі спогадів «Скала – містечко мого походження» кооператора Івана Мартюка, в 30-ті рр. минулого століття директора Центросоюзу у Львові: «Усі хористи читали ноти, а хор вславився своїми висту­пами в околичних селах на празниках і світськими концер­тами в Скалі, Борщеві, Теребовлі, а навіть в Тернополі, де співав на привітання архикнязя Рудольфа. Хор влаштову­вав рік-річно концерти на честь Т. Шевченка, в роковини знесення панщини та під час ювілейних обходів на пошану Франца Иосифа». А ось як пише І.Мартюк про будову читальні «Просвіта» (йде мова, хто не зрозумів, про приміщення майбутнього музею, в народі «колишній кінотеатр»): «У сусідстві новозбудованої церкви мала свою посілість удова Возьна. Вмираючи, вона записала свій ґрунт на „Про­світу". На тому ґрунті побудовано читальняний будинок, будував Іван Чорпіта. Цей будинок викінчено під кінець 1894 р. і це був перший будинок читальні не лише в повіті, але взагалі в Галичині. Від того часу читальня сталася осередком культурного життя. Організовано прогульки до Борщева на театральні вистави „Руська Бесіда", а ці вис­тави заохотили молодь ставити аматорські театральні вис­тави. Таким чином постав в Скалі аматорський гурток під проводом В. Юрчака, що стався пізніше початком його те­атральної карієри. […] Головою читальні „Просвіти" був по­стійно аж до своєї смерти о. Левицький, а по його смерти обрано головою Василя Мартюка».

    А зараз вдумайтесь в число членів читальні: на 1893 р. – 182, діяв драматичний гурток, аматорський хор. На 1908 р. – 684 і це була найбільша читальня в усій Галичині, мала хор, аматорський драмгурток, оркестр на 18 інструментів, крамницю, шпихлір (комору для зберігання с/г продукції). І ви думаєте, їм було легше матеріально, ніж нам? Не впевнена… Адже в краї було малоземелля, безробіття та ще й різко зросла кількість населення. Але вони трималися за своє: серед поляків (їх було в Скалі прибл. 1000), євреїв (2,5 тис.) українці (бл.2,4 тис.) зуміли брати верх своєю патріотичністю, культурою, свідомістю.

     Скала між І та ІІ світовими війнами знаходилась у складі Польщі. Тяжко було нашим предкам: польський шовінізм часів Пілсудського був набагато тяжчий, ніж добрі часи «за матінки Австрії». Але й тут українці Скали не розгубилися. З хронологічних записок місцевого жителя-краєзнавця М.Косача: «1935 р. Товариством «Просвіта» куплено громадську ділянку під розширення будинку читальні «Просвіта». Почалися підготовчі роботи. Громадяни, які мали коні, почали завозити камінь. Безтяглові громадяни проводили земляні і погрузочно-розгрузочні роботи. 1936 р. В Скалі велося будівництво по розширенню будинку читальні «Просвіта». Відбулося віче української громади, на якому ухвалили: кожному українцеві відпрацювати на будівництві читальні 4 дні і хто має коні 1 день на вивезенні будматеріалів».

      На жаль, точних відомостей про час завершення будівництва не знайдено. Але у власних спогадах видатний оперний співак Мирослав Скала-Старицький розповідає про три свої перші сольні концерти в Чорткові, Борщеві та у рідній Скалі, де на концерт зійшлося майже всі населення містечка, зайнявши не тільки приміщення новозбудованої читальні, а й весь майдан біля неї. Було це перед самим приходом більшовиків десь у 1938-1939 рр.

   …Тепер скажете, інші часи, треба думати про хліб насущний,  а не духовний, але історія вже не раз довела, що матеріальний добробут нації починається з відчуття власної гідності, гордості, патріотизму, а потім прийдуть й матеріальні блага.

      Отож, встаньмо з колін нашої байдужості, черствості, відчуття, що хтось це має зробити, а не я, й спільно всією громадою подумаймо над збереженням власної гідності, щоб не було нам соромно за наше бездарне покоління перед нащадками, які все одно «в Європах» навчуться берегти культурну спадщину, але чи буде вже тоді що берегти після нас?

     Однією з найулюбленіших пісень Мирослава Скала-Старицького був твір «Думка», де є такі слова:

Куди ти згинув, рідний краю?

О, де ви, рідні небеса… Для нього ці слова були символічними, адже в рідний край він повернутися не міг. А зараз, якби він повернувся, що б побачив: напіврозвалену читальню, збайдужілий до всього народ? Задумаймося й станьмо, нарешті, господарями на власній землі, у власному селищі.

 Ундерко Оксана Леонтіївна – секретар оргкомітету

  Ми створюємо музей!

     Як відомо, з січня 2012 р. у нашому селищі створений комунальний краєзнавчий музей імені Мирослава Скала-Старицького. Що таке комунальний? Це означає, що він буде фунціонувати виключно  за кошти селищної ради й зможе надіятися хіба що на благодійні внески. На жаль, до справжнього створення ще також дуже далеко, але великі амбіції є і про них - наша розповідь.

                                                               Наша мета

     Для пересічного туриста чи просто людини, яка проїжджає через Скалу, наше селище асоціюється з руїнами замку. А й справді, зараз Скала – це тиха місцина, де тільки мальовничі руїни фортеці на крутому схилі над Збручем нагадують подорожнім про славне минуле міста. А минуле дійсно велике. Близько 450 років Скала знаходилася на кордоні між наймогутнішими європейськими державами: Золота Орда, Османська імперія, Кримське ханство, Річ Посполита, Російська та Австро-Угорська імперії, Друга Річ Посполита та Радянський Союз. Навіть такий факт, що в часи середньовіччя з усіх міст Тернопілля тільки двоє - Теребовля та Скала - були  у власності держави, тобто були «королівщинами», говорить про те, яке стратегічне значення мала Скала. Не менш цікавою й так само невідомою є нова та новітня історія.  Вулицями нашого містечка 100 років тому прогулювався й набирався наснаги до роботи Великий Українець Михайло Грушевський. Недалеко від нашого селища, у селі Бурдяківці українські січові стрільці у 1917 р. дали свій останній бій. А у 1919 р. з балкону одного з будинків у центрі виступав лідер УНР Симон Петлюра й Українська Галицька Армія перейшла за Збруч рятувати хоча б УНР, бо ЗУНР вже була окупована поляками. В районі цигансько-скалецького лісового масиву у 1944 р. був вишкільний табір УПА й ліс аж гудів від тисяч люду, які були готові воювати і вмирати за вільну Україну. Й таких мало кому відомих фактів з історії рідного містечка можна навести багато. А ще краще – створити музей, за що й взялася купка ентузіастів на чолі з Євгеном Шпаком.

   Що буде експонуватися

   Найшвидше плануємо створити зал, де буде експонуватися картинна галерея митця й за сумісництвом директора музею Євгена Шпака. Декілька слів про нього. Народився 1 квітня 1951 р. в селі Олексинці в родині колгоспників. В 1959 р. пішов у перший клас сільської восьмирічної школи, яку закінчив у 1966 р. На щастя, при школі була художня студія на чолі з вчителем Ярославом Харівим, що й дало сільському хлопцеві можливість віднайти й розвинути свій талант художника. Далі життєва дорога паном Євгеном обиралася свідомо тільки така, щоб там була улюблена справа – малювання. Прийшлось нелегко, адже сільському хлопчині тяжко було потрапити й вчитися в Московському народному університеті мистецтв, прийшлось поєднувати роботу (працював завклубом в с.Монастирок) з заочною формою навчання.

    Далі була робота в Борщівській художній майстерні, потім – в Олексинському будинку культури на посаді директора. А згодом понад 20 р. пан Євген служив в армії прапорщиком на посаді художника. Ним було оформлено багато військових музеїв, а у Львові намалював діораму битви Протиповітряної оборони Львівського корпусу ППО.

   Перша персональна виставка була відкрита в Борщівському краєзнавчому музеї у 1986р., яка дала початок виставковій діяльності автора. А якщо є що виставляти, то це говорить про плідну роботу митця. Загалом  в пана Євгена відбулося вже понад 20 персональних виставок. «Я сільський художник, моїм улюбленим жанром є пейзаж, а взірцями в мистецтві – класики Пимоненко, Шишкін, - розповідає про себе наш директор, - а в Скалі музею бути, вона на це заслужила». Дуже знаковим є те, що митець має намір свої твори залишити в спадок рідному селищу, тобто подарувати музеєві. А це говорить саме за себе, як пан Євген відноситься до ідеї створення музею та й взагалі, який він великий патріот своєї малої батьківщини.

   Далі ми плануємо створити зали, де  була б висвітлена правдива, оперта на факти історія містечка, поділена на такі підрозділи: історія створення й функціонування замку, парк, Голуховські і Скала, зв’язки Михайла Грушевського зі Скалою, проживання єврейської громади в Скалі та інші. Окремою ниткою плануємо «провести» розповідь про митців, які прославили наше містечко в минулому й особливо детально висвітлити й довести до відома, хто ж такий Мирослав Скала-Старицький, адже в його честь й названо наш музей. Ось для прикладу подаємо, про що будуть розповідати  виставкові зали музею:

  Мистецька слава Скали-Подільської

     В економічному огляді Борщівського повіту за 1896 рік ( Звіт з обстеження читалень «Просвіти» ) знаходимо запис про Скалу: «Населення там запопадливе, статечне і просвічене. З тої місцевості багато людей вчаться в середніх і вищих школах… А що взагалі просвітній рівень тамошніх мешканців є гідним похвали, найкраще свідчить число членів читальні – 240, такого числа членів не має ніяка інша читальня в Борщівському повіті, а може, і ніде немає». Такий високий рівень культури вилився в конкретний результат: Скала дала тодішньому суспільству відомих адвокатів, кооперативних діячів, лікарів і, звичайно, митців.

   Мала  Скала свого власного відомого художника – Миколу Анастазієвського (1891-1974). Він навчався в Краківській академії мистецтв. У 1918-1919 рр. працював живописцем у міністерстві освіти уряду УНР в Кам'янці-Подільському ( останній столиці УНР ). Був знаним художником в Польщі міжвоєнного періоду.

Не можна не згадати, що головним організатором, який й зібравтворчих людей в Скалі на початку ХХ століття в одне ціле, був парох вищезгаданої церкви греко-католицький священик Олександр Левицький. Сам був творчою людиною (знав музичну грамоту, мав прекрасний голос), але ще більш вагомішим в його постаті було те, що він вмів гуртувати навколо себе митців, вмів розпізнати їхній талант. «Щирий робітник, правдивий патріот і взірцевий душпастир», - ось як його характеризують з звіті читалень «Просвіти».

  Талановитим був у нього й син – Модест Левицький (1873-1927). Він навчався одночасно на правника і в музичній академії. Останнє переважило й він для себе обрав фах музичного диригента. Разом з батьком ще будучи студентом в 90-х рр. ХІХ ст. створює в Скалі церковний хор та хор «Просвіти». Далі з 1899 по 1916 рр. був засновником і диригентом хорового товариства «Буковинський боян» у Чернівцях та першої в Буковині української музичної школи імені М.Лисенка.

  Незмінно диригував на всіх знаменних заходах, як то приїзди Лисенка та Лесі Українки в Чернівці, Шевченківські творчі вечори. У 1919 р. емігрував до Бразилії, не змирившись з включенням Галичини до складу відновленої Польщі, де й помер.

   Окремі теплі слова треба сказати про славну сім'ю Старицьких. Батько родини Григорій Старицький (1875-1943) народився в с.Шили на Збаражчині. В 24-річному віці він був запрошений Олександром Левицьким до Скали очолити церковний хор. Тут Григорій одружується, тут народжуються у нього 7 дітей. Співала вся чисельна родина, а коли в церкві тривали «проби» (репетиції), то від такої потужності голосів аж лампи лопали і свічки гасли. З 1910 по 1938 рр. Старицький очолив світський хор «Просвіти». Був активним громадським діячем краю: входив до першого повітового комітету УНДО. В часи Першої світової війни воював за Австрію, був у російському полоні, а в 20-ті рр. перебував в Чортківській тюрмі. Особисто був знайомий з Іваном Франком та не раз бував у гостях в львівському помешканні Каменяра.

     Декілька слів про приміщення, де буде наш музей. Всім відомо, що донедавна тут розміщувався кінотеатр. Але до радянських часів ця споруда була побудована власними силами й коштами української громади жителів Скали для того, щоб там розмістити читальню «Просвіти» та інші українські установи. Достеменно відомо, що перше приміщення було збудоване ще за священства Олександра Левицького. Але згодом воно стало замале й десь у середині 30-х рр. скаличани вирішили збудувати собі достойний концертний зал, щоб він був навіть більшим, ніж в польському ( тобто урядовому ) домі ( зараз – приміщення будинку культури ). Для цього було придбану ділянку землі поруч й добудовано великий зал. Збереглася світлина будівельників-скаличан на фоні стіни та вікна читальні. Ось тому музеєві історії Скали бути в історичному приміщенні!

Оргкомітет