Колишня слава Скала-Подільського парку – пам`ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення – вже далеко у минулому. Роки мали б зробити з нього ще більш величного красеня, та після відвідин цієї перлини Поділля, я зрозуміла: парк помалу вмирає.

Якби сьогодні граф Голуховський якимось дивом встав з могили і оглянув свої колишні володіння, то вельми б засмутився. Здичавілі кущі, які вже, здається, навіки загородили мальовничі алейки, руїна на місці колишньої теплиці, яку збудував граф і де вирощувались екзотичні сорти квітів і навіть пальм, - ось що б постало перед його очима.

Цей парк площею 26 га разом з будівлями перейшов у володіння графа Голуховського у кінці XIX сторіччя від польського воєводи Адама Тарлова. Останній заснував його наприкінці XVIII сторіччя.

Голуховський був великим природолюбом і справа розбудови парку стала визначальною в його житті. Територію свого зеленого володіння він засадив понад ста видами екзотичних та рідкісних дерев, кущів, ліан, завезених із різних країн світу. Серед них є справжні елітні сорти: червоний японський дуб, чорний клен, голубі ялини, модрина польська, сосни Вейтмутова та чорна, береза темна, гледичія звичайна, гіркокаштан звичайний, клен цукристий, горіх чорний.

Батько місцевої жительки Казимири Йосипівни Чорпіти працював у графській конюшні і зберіг пам`ять про пана, як про дуже добру і чуйну людину. Своїх робітників він шанував і піклувався про їх родини. А понад усе любив свою дружину та дітей. Жінка-старожил пригадувала первозданну красу
парку. Він потопав не тільки у чудернацьких деревах, але й у трояндах. Яких лише кольорів і сортів тут не було! Алеї щодня прибирали, а вздовж них тягнулися бетонні рівці, якими текла дощова вода. Паркове озеро було таким, як у казці – чистим і доглянутим, а його плесо прикрашали білі водяні лілії. Володіння було обнесено високим муром, з якого до сьогодні залишилась архітектурна надбудова парадного входу.

30-ті роки принесли у Галичину радянську владу і примусову колективізацію. Голуховський із сім`єю покидає маєток і емігрує за кордон. Селяни займаються мародерством – забирають усе те, що ще можна забрати.

Конюх Йосип Сиротич не бере нічого, крім портрету графині, який висітиме в його домівці на стіні довгі роки. До 2006 року він знаходився у домі його дочки Казимири Чорпіти. А влітку того ж року до неї навідалися якісь молоді люди, повідомили, що є онуками графині Голуховської і попросили віддати її портрет. Наївна жінка віддала сімейну реліквію навіть не розпитавши – хто вони, та звідки.

Графський палац до наших днів не зберігся, з будівель вціліли конюшня, яку згодом переобладнали під лікарню, дача пана і сторожка, що знаходиться при вході до парку. Нині тут будинок творчості школярів.

Біля озерця, немов свічки, височіють 150-річні білі тополі. Майже усі дерева парку мають такий солідний вік.Однак візитівкою цього чуда природи є знаменита липа серцелиста, якій, за одними джерелами – 500, за іншими – 550 років, стовбур якої заледве обіймають семеро чоловік, та трьохсотрічний дуб.

Як це часто буває, історія подібних дерев-старожилів оповита легендою. За переказами, 1648 року під нею відпочивав сам Богдан Хмельницький, а в 1896 році дерево стало свідком освідчення у
коханні Михайла Грушевського до своєї дівчини Марії. Цього ж року вони нібито обвінчалися у місцевій церкві. 

У 1971 році тут був збудований оздоровчий комплекс``Збруч``, власником якого сьогодні є ЗАТ ``Тернопільтурист ``.У 80-тих роках це був потужний дитячий табір, в який було важко ``вибити`` путівку. Діє він і донині, хоча вже давно немає і сліду від кольорових дерев`яних будиночків, залишився лише головний корпус турбази. На місці екзотичної теплиці – руїна, а із асфальтованих алейок залишились лише дві – до старої липи і турбази. 

У деяких місцях – непролазні хащі, огорожа розвалена, на багатьох деревах немає табличок з інформацією про вид, а ті, які є, давно потрібно замінити.

Тільки хто має це робити? А ніхто, бо парк – нічий. Турбаза опікується лише прилеглими до неї територіями і наводить там порядок. У них є охоронне зобов`язання щодо цієї території, однак держава не виділяє ні копійки на належне утримання.

Єдине, що під силу селищній раді на сьогодні – організувати толоку із залученням місцевих школярів і напередодні весни навести там елементарний порядок.

У всіх буклетах подається інформація, що парк у Скалі-Подільській є заповідним і входить до складу
природно-заповідного фонду України та охороняється як національне надбання. Тоді чому ж держава не охороняє його належним чином, не виділяє коштів, не дбає про нього? Ці питання звучать сьогодні як риторичні. Можливо, із запровадженням адміністративно-територіальної реформи, новоутворена Скала-Подільська громада віднайде механізми як саме врятувати цю пам’ятку природи від цілковитого знищення?

І все-таки, парк у Скалі-Подільській залишається улюбленим місцем відпочинку жителів селища та туристів. Єдине, чого не змінили тут роки і люди – це чисте повітря і бентежний спів птахів, які виспівують завжди однаково, не дивлячись на жодні епохи.

Автор: Ірина Мадзій